Скринька скоромовок

Скоромовки — жартівливі вислови, складені із слів, важких для швидкого читання. Інколи скоромовку ще називають чистомовкою.  А чому, як ти думаєш?

Скоромовку слід спочатку прочитати мовчки, потім уголос повільно, а далі — все швидше і швидше.

Навчись читати подані скоромовки. Тобі не одразу вдалося? Так, адже скоромовки ще називають спотиканками.

Скринька лічилок 

Лічилка — це короткий вірш, який допомагає під час гри визначити чергу учасників. Із цією метою лічилку промовляють в особливому ритмі, який допомагає рахувати.

ХИТРИЙ ПІВЕНЬ

Півень, тріпочучи крилами, злетів на пліт і почав на все горло кукурікати. З сусіднього лісочка підкралася лисичка.

– День добрий! – гукнула вона. – Почула, як ти гарно кукурікаєш. Чудовий у тебе голос. Тільки не знаю, чи вмієш ти так співати, як співав твій батько.

– А як же співав мій батько?

– Він на одній нозі ходив по плоту і, заплющивши одне око, так гарно кукурікав, що й ну...

– І я зможу! – сказав півень, випрямився, заплющив око і почав кукурікати.

– А чи зможеш ти стояти на одній нозі і, заплющивши очі, співати?

– Зможу! – крикнув півень.

Та тільки заплющив він очі, як лисиця підскочила і схопила його.

Понесла лисиця його в ліс і хотіла вже з'їсти, а він і каже:

– Твоя мати не так робила!

– А як же вона робила? – спитала лисиця.

– Схопивши півня, вона, перш ніж розірвати його, мала звичку співати.

– Я вся вдалася в матір! – промовила лисиця. Заплющивши очі, вона почала щось шепотіти.

Півень тільки цього й чекав: змахнув крилами, злетів і сів на дерево.

– Ось тобі й маєш, півень мене перехитрив,– облизавшись, промовила лисиця, зітхнула і голодна подалася в ліс.

КІТ І ПЕС

Було це чи не було, а зустрілися якось кіт і пес. Пес цілий день гасав луками, допомагав пастухові череду пасти, а ввечері гарно вечеряв, що там давав йому хазяїн, і міцно засипав.

От кіт і питає у пса:

– Скажи-но мені, як це так: життя твоє таке клопітне, а їси ти всмак і спиш добре. Тим часом я живу в теплі, без турбот, а проте не маю ні спокійного сну, ні смаку до їжі.

Пес і каже котові:

– Потрудись, побігай, а тоді вже обідай. Поробиш усю роботу, то й поспиш в охоту.

ПАН КОЦЬКИЙ

В одного чоловіка був кіт старий, що вже не здужав і мишей ловити. От хазяїн його взяв та й вивіз у ліс, думає: «Нащо він мені здався, тільки дурно буду годувати,— нехай лучче в лісі ходить».

Покинув його й сам поїхав.

Коли це приходить до кота лисичка та й питає його:

– Що ти таке?

А він каже:

– Я – пан Коцький.

Лисичка й каже:

– Будь ти мені за чоловіка, а я тобі за жінку буду.

Він і згодився. Веде його лисичка до своєї хати,– так уже йому годить: уловить де курочку, то сама не їсть, а йому принесе.

От якось зайчик побачив лисичку та й каже їй:

– Лисичко-сестричко, прийду я до тебе на досвітки.

А вона йому:

– Є у мене тепер пан Коцький, то він тебе розірве.

Заєць розказав за пана Коцького вовкові, ведмедеві, дикому кабанові.

Зійшлися вони докупи, стали думати, як би побачити пана Коцького,– та й кажуть:

– А зготуймо обід!

І взялися міркувати, кому по що йти. Вовк каже:

– Я піду по м'ясо, щоб було що в борщ.

Дикий кабан каже:

– А я піду по буряки і картоплю.

Ведмідь:

– А я меду принесу на закуску.

Заєць:

– А я капусти.

От роздобули всього, почали обід варити. Як зварили, почали радитись, кому йти кликати на обід пана Коцького.

Ведмідь каже:

– Я не підбіжу, як доведеться тікати.

Кабан:

– А я теж неповороткий.

Вовк:

– Я старий уже і трохи недобачаю.

Тільки зайчикові й приходиться.

Прибіг заєць до лисиччиної нори, коли це лисичка вибігає, дивиться, що зайчик стоїть на двох лапках біля хати, та й питає його:

– А чого ти прийшов?

Він і каже:

– Просили вовк, ведмідь, дикий кабан, і я прошу, щоб ти прийшла зі своїм паном Коцьким на обід.

А вона йому:

– Я з ним прийду, але ви поховайтесь, бо він вас розірве.

Прибігає зайчик назад та й хвалиться:

– Ховайтесь, казала лисичка, бо він як прийде, то розірве нас.

Вони й почали ховатися: ведмідь лізе на дерево, вовк сідає за кущем, кабан заривається у хмиз, а зайчик лізе в кущ.

Коли це веде лисичка свого пана Коцького. Доводить до столу, а він побачив, що на столі м'яса багато, та й каже:

– Ма-у!.. Ма-у!.. Ма-у!..

А ті думають: «От вражого батька син, ще йому мало! Це він і нас поїсть!»

Виліз пан Коцький на стіл та почав їсти, аж за ушима лящить. А як наївсь, то так і простягсь на столі.

А кабан лежав близько столу в хмизі, та якось комар і вкусив його за хвіст, а він так хвостом і крутнув; кіт же думав, що то миша, та туди, та кабана за хвіст. Кабан як схопиться, та навтіки!

Пан Коцький злякався кабана, скочив на дерево та й подерся туди, де ведмідь сидів.

Ведмідь як побачив, що кіт лізе до нього, почав вище лізти по дереву, та до такого доліз, що й дерево не здержало – так він додолу впав – гуп! – та просто на вовка,– мало не роздавив сердешного.

Як схопляться вони, як дременуть, то тільки видко. Заєць і собі за ними – забіг не знать куди... А потім посходились та й кажуть:

– Такий малий, а тільки-тільки нас усіх не поїв!

ПРО СЕЛЯНИНА ТА ЙОГО ПАНА

Французька народна казка

 Якось зібрався один селянин на ймення Гаспар повернути панові борг. Прийшов він до пана додому та й питає у служниці:

– Чи пан дома?

– А де ж іще? Сидить снідає зі своїми приятелями.

– То скажи йому, що приніс я позичені гроші.

Побігла служниця і відразу ж сповістила панові:

– Прийшов до вас Гаспар, гроші приніс.

– От і добре! Веди його до мене! – радо засміявся пан і, обернувшись до приятелів, додав: - Це один мій боржник, дурень дурнем. Ось побачите, як я з нього зараз покепкую. Він і не помітить нічого, а ми насміємося досхочу.

Завела служниця Гаспара до кімнати.

– День добрий, пане!

– Здрастуй, Гаспаре, здрастуй!

– Ось приніс вам гроші.

- Молодець, Гаспаре! Сідай он там, біля каміна. Відпочинь, мабуть, стомився з дороги.

Сів Гаспар скраєчку на лавці і втупив очі в пана та його гостей. А пан підморгнув приятелям і питає Гаспара:

– Ну, що новенького в твоєму хазяйстві?

– Та, бачите, пане, трапилась у нас дивна пригода! Привела наша корова аж п'ятеро телят.

– П'ятеро телят? – зчудувався пан. – Ой, брешеш! Що ж тоді робить п'яте теля, як четверо корову ссуть?

– Що робить? А те саме, що й я зараз: чекає та очима пасе.

– Гм... – буркнув пан, зрозумівши натяк. – Гей, Сюзанн, подай-но Гаспарові тарілку!

Принесла служниця Гаспарові тарілку, і сів він до столу. Аж тут поставили перед паном величезний таріль із смаженою рибою.

Поклав пан на Гаспарову тарілку дві маленькі худющі рибинки. Взяв їх селянин за хвостики, підніс до вуха, прислухався і, похитавши головою, знову кинув на тарілку.

– Чи не хочеш ти сказати, що вони не дуже свіжі? – спитав пан.

– Не в тім річ, пане,– почухав за вухом селянин. – Рік тому втопився у річці мій дядечко. От я й спитав у рибок, як йому там ведеться. Тільки не втішили вони мене, сказали, що нічого не чули про дядечка, бо їх ще й на світі не було, коли сталося з ним нещастя. Хай я краще візьму он того жирненького коропа. Може, хоч він мені скаже що-небудь.

– От дивак! Ну бери, коли... Після риби принесли великий окіст.

– Гаспаре, а шинки не хочеш?

– Ще й як хочу!..

– Тоді частуйся,– запропонував пан і простяг селянинові малесенький шматочок.

Проковтнув Гаспар той шматочок і задоволено кахикнув: смачна шинка!

Вийняв він з кишені складаного ножика, відрізав від окосту добрячий шматок, з'їв і знову потягся до окосту...

– Зачекай, Гаспаре, мені, звісно, не личить уривати твою трапезу, але затям: у того, хто їсть забагато шинки, відбирає мову. Чув про таке?

– От спасибі, що сказали, пане, бо в мене страх яка балакуча й сварлива жінка. Візьму-но я, коли ваша ласка, решту окосту і примушу її з'їсти. Може, тоді перестане мені голову гризти.

Забрав Гаспар окіст і попрощався, а пан, щоб іще чогось не трапилося, вирішив аж на вулицю його провести.

Коли вони вийшли, панові гості вхопилися за боки та так і покотились зо сміху. Як ви гадаєте, з кого вони сміялися? Мабуть-таки, не з Гаспара!

ЛИСИЦЯ І ЯСТРУБ

Шотландська народна казка

Сів якось яструб на березі річки і задрімав на теплому від сонця камені. Підбігла до яструба хитра лисиця і вхопила його своїми гострими зубами.

– Ой, не їж мене! – заблагав її яструб. – Відпусти мене на волю, а я за те знесу тобі яйце завбільшки з твою голову.

«Ох, і пощастило ж мені! – подумала лисиця. – Такого птаха впіймати! Справжнісінький скарб!»

Розтулила вона зуби і випустила яструба.

А яструб сів на гілці дерева і почав дражнити дурну лисицю.

– Не знесу я тобі яйця завбільшки з твою голову,– сказав він. – Не знесу через те, що не можу. Зате дам тобі три поради. Ось вони. Перша порада: ніколи не вір абикому. Друга порада: не засмучуйся через дрібниці. І третя порада... – Тут яструб подивився на голодну лисицю й помовчав. – Третя порада така: що впіймала, те тримай міцно.

Юрій Ярмиш

ЛІСОВІ БАЛАКУНИ

Якось насварилися птахи на відомих лісових балакунів:

– Хоч би хвилину помовчали! А то Сорока Цілісінький білий день скрекоче –плітки переказує, Зозуля все перераховує – та часом і помиляється. Пугач вночі лякає, спати не дає. А Болотяний Бугай у річку дзьоба опустить та й гуде собі так, що аж на тому боці чути!..

Засоромились балакуни. Зібралися докупи, кажуть:

– І ми мовчати вміємо! Відтепер, аж доки нас не покличете, ми – ані пари із дзьобів...

І коли сонечко за ліс покотилося, Сорока, Зозуля, Пугач всілися на високу сосну, а Болотяний Бугай поблизу на березі річки, в очереті, і замовкли.

Аж тут із нори під сосною вилізли руді лисенята та й почали гратися — борюкаються, один одного наздоганяють, ще й голос вчаться подавати — гавкають тоненько, повискують, мов щенята.

Пугач не втерпів, витріщив свої банькаті очі:

– Пугу! Пугу-у! Ану геть звідси, не заважайте нам мовчати!

Почувши це, Болотяний Бугай аж ревонув спересердя:

– І що ти за птах, Пугачу! Одразу порушив слово!

А Зозуля швидко перерахувала:

– Ку-ку! Ні, не один, це ви обидва розбалакалися. Ку-ку!

Тоді Сорока, що спостерігала за всім цим з вершечка сосни, аж заскрекотала у захваті:

– Лише мені одній вдалося промовчати!

Іван Франко

ЛИСИЧКА І РАК

    Зустрілася Лисичка з Раком. Стала й дивиться, як –він помаленьку лізе. А далі давай над ним насміхатися:

        – Ну, та й швидкий же ти, нема що й казати! Справжній неборак! А скажи мені, Раче-небораче, чи то правда, що тебе раз по дріжджі послали, а ти аж через рік з дріжджами прийшов та й ті посеред хати розілляв?

        – Може, коли й правда була,– каже Рак,– а тепер дуже на брехню схоже.

        – Овва! Значить, ти тепер прудкіший став?

        – Прудкіший чи не прудкіший, а тобі глузувати не дозволю. Коли хочеш знати, який я прудкий, то давай побиймося об заклад, що я швидше від тебе до того пенька добіжу.

        – Що? що? що? – здивувалася Лисичка. – Ти хотів би зі мною наввипередки бігати?

        – Не тільки побіжу, а хоч ти на один скок спереду ставай, то я швидше тебе на місці буду, – мовить Рак.

        Побилися вони об заклад. Стала Лисичка на один скок поперед Рака, а Рак учепився їй кліщами за хвіст. Рушила Лисичка, біжить щодуху, аж курява здіймається. Добігла до пенька та й кличе:

        – А де ти, Раче? Нічого не чути.

        – Ну, Раче, де ти там? – ще раз кличе Лисичка та й обернулась хвостом до пенька.

        – Та ось де я! Давно вже жду тебе, аж трохи за пеньок забіг.

Олена Пчілка

ЖУРАВЕЛЬ ТА ЧАПЛЯ

Був собі Журавель, і подумав він оженитися. «Кого ж би то взяти? Візьму чаплю! – думає Журавель,– вона мені по мислі, якраз для мене!»

От приходить до Чаплі, та й каже.

– Ні, щось я не маю охоти за тебе іти!

– Ну, як не маєш, то не маєш, Бог з тобою! – каже Журавель, і пішов собі.

Але згодом роздумалася Чапля, приходить до Журавля та й каже:

– Знаєш що? Я вже роздумалася і вже хочу йти за тебе!

– А,– каже Журавель,– ти роздумалася? І я тепер роздумався – не хочу вже тебе брати!

– Ну не хочеш, то й цур тобі,– каже Чапля, пішла така розгнівана.

Тим часом Журавель, як почав знову думати, — розміркувався, іде знов до Чаплі:

– Вибачай,– каже, що я тобі так тоді відказав. Тепер я надумався і хочу-таки тебе брати.

– А! – каже Чапля. – Ти надумався? І я «надумалась», що мені за тебе не йти! Як-то можна: я, молода, сама до тебе приходила, а ти мені так прикро відказав! Та щоб я після цього пішла за тебе? Ніколи в світі! Іди з очей!

Пішов Журавель. А Чапля, як почала думати, як почала думати, та й стала жалкувати: «Що се я, дурна, зробила? Нащо я Журавлеві відмовила? Ну, чи ж добре отак самотою жити, без господаря в хаті? Він же приходив, перепрошував! Піду, скажу йому, що вже згоджуюсь!»

Пішла Чапля: здибалася, мовби несподівано, з Журавлем та й каже йому, що от, мовляв, роздумалася, піде вже за його.

Куди там! Журавель уже і не думає її брати:

– Що ж се,– каже,– таке? Ти мені вже двічі гарбуза дала, та щоб я знов тебе сватав? Не хочу!

– Ну, не хочеш, то нехай же ти згинеш! – каже Чапля. – Вже тепер і не думай, і слова мені не кажи ніколи про своє сватання! Нехай тобі абищо!

Пішов Журавель, пішов, а згодом знов почав думати: «Отже, таки одружуся! Що ж так бурлакувати – без вірної дружини, та без господині в хаті! Недобре! Піду до Чаплі, перепрошу її гарненько, може, піде».

Пішов, але Чапля таки затялась, не хоче! А через якийсь час каже, що вже пристає! Ну, коли ж знову Журавель не хоче її брати! А там, дивись, знов Журавель іде свататься, так уже Чапля не хоче!

І так вони все ходять та ходять, а побратися ніяк не можуть: коли одно «надумається», то друге «роздумається», та й нема згоди.

От так і ходять до сеї пори!

Василь Сухомлинський

ЯКИЙ МУЗИКА ЦВІРКУН

У високому зеленому просі жив Цвіркун.Удень він ховався від сонця. А як тільки сонечко зайде – цвіркун вилазить на високе стебло. Сяде на зеленому листку – перед ним просо, як ліс.

Сяде й настроює свою скрипку, бо Цвіркун – ой, який музика! У нього співуча скрипочка.

Доторкнеться до неї цвіркун смичком – бринить дивна, чарівна музика. Слухають ту музику дерева й квіти. Слухають зайчики й мишенята. Слухає увесь степ.

Василь Сухомлинський

СКІЛЬКИ Ж РАНКІВ Я ПРОСПАВ!

Третьокласник Василько запитав у батька:

– Тату, а що я робитиму влітку?

– Відпочиватимеш і працюватимеш,– відповів батько. – Завтра поїдемо зі мною в поле. Добре?

– Добре! – зрадів Василько.

Васильків батько працював агрономом. Він вставав удосвіта і їхав у поле.

Василько крізь сон почув, як хтось доторкнувся до його плеча. Ой, як не хочеться вставати! Але пригадав Василько, що сьогодні вони з батьком їдуть у поле. Підвівся, подивився довкола. Надворі ще темно. На небі зірки сяють, а на сході червоніє.

Василько вмився, поснідав з батьком. Ось вони вже і на подвір'ї. Василько показує на рожеве небо на сході й питає:

– Тату, що воно таке? Чому небо червоне? Невже там пожежа? Батько усміхнувся:

– А хіба ти ніколи не бачив, як сонце сходить?

– Не бачив,– відповів Василько.

– Дивись,– сказав батько. – Побачиш раз – захочеться бачити щодня.

Потім вони стояли на околиці села. Перед ними зеленіло пшеничне поле. Сонячні промені блищали в крапельках роси. В блакитному небі співав жайворонок. Василько стояв, мов зачарований.

– Ой, красиво ж! – тихо промовив він. – Невже щодня так красиво?

– Щодня! – відповів батько.

– Скільки ж ранків я проспав! – з жалем промовив Василько.

Василь Сухомлинський

ІМЕНИННИЙ ОБІД

У Ніни велика сім'я: мати, батько, два брати, дві сестри й бабуся.

Ніна найменша: їй восьмий рік. Бабуся – найстарша: їй вісімдесят два роки. У бабусі тремтять руки. Несе ложку бабуся – ложка дрижить, крапельки падають на стіл.

Скоро у Ніни день народження. Мама сказала, що на її іменини у них буде святковий обід. На обід Ніна нехай запросить подруг.

Ось і настав цей день. Мама накриває стіл білою скатертиною. Ніна подумала: це і бабуся за стіл сяде. А в неї ж руки тремтять.

Ніна тихенько сказала мамі:

– Мамо, хай бабуся сьогодні за стіл не сідає.

– Чому? – здивувалась мама.

– В неї руки тремтять. Крапає на стіл.

Мама зблідла.

Не сказавши жодного слова, вона зняла зі столу білу скатертину і сховала її в шафу.

Довго сиділа мовчки, потім сказала:

– У нас сьогодні бабуся хвора. Тому іменинного обіду не буде. Поздоровляю тебе, Ніно, з днем народження. Моє тобі побажання: будь справжньою людиною.

Микола Трублаїні

ВОЛОХАН СМІЛИВИЙ І ПРУДКИЙ

Літо минуло. Випав сніг, пухкий і білий. Почалась холодна зима. А зима в тім краю, де жив Тико, тягнеться довше, ніж весна, літо та осінь разом. То холодний край.

Як почалась зима, Умк зробив меншому братові малі нарти. Це такі саночки, що в них запрягають собак. Собаки возять на тих нартах людей і всякий вантаж.

Тико запряг Волохана в свої нарти. Волохан швидко побіг, тягнучи за собою нарти.

На нартах сидів Тико. Приємно й хороше було кататись. Кілька разів Волохан оббіг кругом хати.

Тико захотілось поїхати далі, і він закричав:

– Волохане! Волохане! Біжи в тундру!

Волохан повернув від хати. Скоро він вивіз Тико на високий горбок у тундру.

А з другого боку горба лежав на снігу білий ведмідь. Побачивши хлопця і собаку, він схопився на ноги і кинувся до них.

– Волохане! – загукав Тико. – Тікай! Ай-ай!

Мов вихор, зірвався Волохан. Нарти помчали назад. Швидко біг ведмідь, та не догнати йому Волохана. Раптом нарти набігли на камінь і так підскочили, що Тико не втримався і впав на сніг. Широкими стрибками ведмідь наближався до хлопчика. Волохан, помітивши, що його Тико зостався в снігу, круто завернув назад. Відважний собака кинувся на ведмедя ззаду і схопив його за задні ноги. Ведмідь гаркнув і повернувся до нього. Волохан відскочив і теж люто загавкав. Так він робив кілька разів: плигне, вхопить ведмедя за хвіст і знов відскакує. Даремно розлючений звір намагався схопити собаку.

Тим часом Тико, скільки мав сили в ноженятах, мчав додому. Задихався, упрів, а таки втік від ведмедя. Прибіг додому й розказав про все Умкові. Умк схопив рушницю і побіг туди, де ведмідь ганявся зі Волоханом. Умк застрілив ведмедя.

Юрій Ярмиш

ВІД ЧОГО ХЛІБ РОСТЕ

Біля села – поле. Широке-широке, оком не окинеш.

Дивилися дітлахи вранці, як люди орють його.

Дивились опівдні – як засівають добірним зерном.

А ввечері, коли з поля додому йшли натомлені люди, спитали в них:

– Навіщо від зорі до зорі працювати? Адже на землі й травичка зелена й квіти гарні самі ростуть.

Люди посміхнулись і так відповіли дітям:

– Тому ми весь день у полі робили, що одну мудрість знаємо: «Не земля родить хліб, а руки».

Віра Артамонова

БДЖІЛКА

Коли дітей вивели після сну на прогулянку, всі вони заспішили до басейну, який виблискував проти сонечка перед входом у дитсадок. Під вечір вода в басейні нагрілася, як чай, і вихователька дозволила побовтатись уній скільки кому заманеться. Володя взяв прутика, прив’язав до нього нитку з папірцем на кінці – і вийшла чудова вудочка. Володя схотів закинути вудочку і побачив бджілку. Бджілка перебирала лапками. Крильця намокли, і вона не могла злетіти.

Володя підставив їй прутика, але зморена бджілка не мала сили вибратися на нього. Тоді Володя взяв її на долоню.

– Що ти робиш? Вона ж ужалить! – загукали діти.

Але бджілка була зовсім смирна. Почувши під лапками опору, вона розправила крильця. А коли вони підсохли, махнула ними і зникла в повітрі.

Хлопчикові було радісно, що врятував бджілку.

Наступного дня в дитячому садку давали до чаю мед.

«Певне, й моя бджілка його носила»,– подумав Володя, і мед видався йому смачним, як ніколи.

Тарас Шевченко

***

І забудеться срамотня

Давняя година,

І оживе добра слава,

Слава України…

Ліна Костенко

УСЕ МОЄ, ВСЕ ЗВЕТЬСЯ УКРАЇНА

Буває, часом сліпну від краси.

Спинюсь, не тямлю, що воно за диво,–

оці степи, це небо, ці ліси,

усе так гарно, чисто, незрадливо,

усе як є – дорога, явори,

усе моє, все зветься – Україна.

Така краса, висока і нетлінна,

що хоч спинись і з Богом говори.

Тарас Шевченко

***

Чи є що краще, лучше в світі,

Як укупі жити,

Братам добрим добро певне

Познать, не ділити?

Іван Франко

ТИ МІЙ РІД

Ти мій рід, ти дитина моя,

Ти вся честь моя й слава.

В тобі дух мій, будуще моє,

І краса, і держава.

Андрій М'ястківський 

НА КАЛИНІ

На калині мене мати колихала, 

Щастя-долі в чистім полі виглядала. 

Ой калинонько червона, не хилися, 

Від землі ти сили-соку наберися.

Ті літа давно минули, відлунали,

Як мене гілля високе колихало.

Знов калина коло млина розквітає,

Мого рідного синочка забавляє.

Виростай же, мій синочку, мій соколе!

Тобі щастям колоситься рідне поле.

Пролягла тобі на зорі путь орлина,

І в дорогу проводжає цвіт-калина.

Андрій Малишко

РІДНА МАТИ МОЯ

(Пісня про рушник)

Рідна мати моя, ти ночей не доспала,

Ти водила мене у поля край села,

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя дала.

І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала,

І рушник вишиваний на щастя, на долю дала.

Хай на ньому цвіте росяниста доріжка,

І зелені луги, й солов'їні гаї,

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші твої.

І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка,

І засмучені очі хороші, блакитні твої.

Я візьму той рушник, простелю, наче долю,

В тихім шелесті трав, в щебетанні дібров.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, і вірна любов.

І на тім рушничкові оживе все знайоме до болю:

І дитинство, й розлука, й твоя материнська любов.

Оксана Сенатович

ІРИНЧИНА РОБОТА

Ходить містом поговір:

є в Іринки робот ІР.

Стелить постіль залюбки,

чистить гарно чобітки,

коли треба, то по хліб

поспішає на обід.

Дуже любить посуд мити,

поливати в хаті квіти.

То й не диво, що Іринка

чепурненька, мов картинка!

Ходить містом поговір...

Та Іринка в крик:

– Не вір!

Ні, я рóбота не маю,–

то сама я прибираю,

і сама усе роблю,

бо роботу я люблю!

Хтось не вміє до сих пір

розшифровувати ІР?!

Анатолій Костецький

РУКАВИЧКИ

Узимку, в морози, хуртечі й завії

Тебе і мене рукавички зігріють.

А теплі від чого вони і чому?

Скажу вам по щирості: теплі тому,

Що наші ласкаві бабусі і мами

Вплітають тепло своїх рук між нитками.

Любов Забашта

СІВАЧІ

Сійся, родися,

Жито-пшениця,

Жито-пшениця,

Всяка пашниця.

Хай в нашій хаті

Пахне хлібами,

Пахне хлібами,

Ще й пирогами.

Леся Українка

ВЕЧЕРНЯ ГОДИНА

(Коханiй мамi)

 Уже скотилось iз неба сонце,

 Заглянув мiсяць в моє вiконце.

 Вже засвiтились у небi зорi,

 Усе заснуло, заснуло й горе.

 Вийду в садочок та погуляю,

 При мiсяченьку та й заспiваю.

 Як же тут гарно, як же тут тихо,

 В таку годину забудеш лихо!

 Кругом садочки, бiленькi хати,

 I соловейка в гаю чувати.

 Ой, чи так красне в якiй країнi,

 Як тут, на нашiй рiднiй Волинi!

 Нiч обгорнула бiленькi хати,

 Немов маленьких дiточок мати,

 Вiтрець весняний тихенько дише,

 Немов дiток тих до сну колише.

Анатолій Камінчук

БУДЬ ПРИРОДІ ДРУГОМ

Он повзе мурашка,

Ось хлюпоче річка.

Не ламай ромашку,

Не топчи травичку.

В зелені діброва,

В китицях калина.

Глянь, яка чудова

Наша Україна!

Журавлі над лугом

Линуть рівним клином.

Будь природі другом,

Будь природі сином.

Знай-бо, це не мода,

Це життя потреба.

Нас віта природа

Чистим синім небом.

Анатолій Камінчук

ГОДІВНИЧКИ

Я ладнаю годівнички

Для горобчика й синички,

Для малого снігурця

Крихт насиплю і пшонця.

Прилітайте, друзі милі,

Не лякайтесь заметілі!

Дмитро Білоус

НЕЗВИЧАЙНА ЛІКАРНЯ

Лікарня в зоопарку!

Чи всяк про неї зна?

Лікують тут цесарку,

Пінгвіна і слона,

І оленя рогатого,

І цапа бородатого,

Ведмедя й кабана,

Жирафа і єнота,

Верблюда й бегемота,–

І це – не дивина!

Та хто б відвагу зміряв

Чудесних лікарів,

Що ходять коло звірів,

Коло тварин, птахів?

Від хворих тільки й чути:

«Ме-м-ме!..»,

«Ве-ве!..», «Му-м-му!..»

І спробуй-но збагнути,

Що там болить кому.

Тут стільки писку, реву,

Гучних пісень без нот!

Та тут не скажеш леву:

– Роззяв, будь ласка, рот!

А мавпі: – Лю-лі, лю-лі!..

Поспи іще лишень…

Або: – Приймай пілюлі!

По дві, по три на день…

Не змусиш дику кішку

Ковтати порошки,

Слона – лежати в ліжку

І слухати казки…

З ким трапиться халепа –

Полікувати слід.

До кожного тут треба

Шукати свій підхід…

І лікарі чудові

Знаходять всі шляхи,

Аби були здорові

І звірі, і птахи…

Тарас Шевченко

***

Був собі дід та баба.

З давнього давна, у гаї над ставом

Удвох собі на хуторі жили,

Як діточок двоє,

Усюди обоє.

Ще змалечку удвох ягнята пасли,

А потім побралися,

Худоби діждалися,–

Придбали хутір, став і млин.

Садок у гаї розвели

І пасіку чималу –

Всього надбали.

Тарас Шевченко

ДІД І ОНУКА

Старий сидів в сорочці білій,

В брилі, на призьбі. Перед ним

З собакою унучок грався,

А внучка в юпку одяглась

У Катрину і ніби йшла

До діда в гості. Засміявсь

Старий і внучку привітав,

Неначе справді молодицю:

«А де ж ти діла паляницю?

Чи, може, в лісі хто одняв?

Чи попросту забула взяти?..

Чи, може, ще й не напекла?

Е, сором, сором, лепська мати!»

Тарас Шевченко

ВІТЕР В ГАЇ

Вітер в гаї не гуляє –

Вночі спочиває;

Прокинеться – тихесенько

В осоки питає:

«Хто се, хто се по сім боці

Чеше косу? хто се?..

Хто се, хто се по тім боці

Рве на собі коси?..

Хто се, хто се?» – тихесенько

Спитає-повіє

Та й задріма, поки неба

Край зачервоніє.

Тарас Шевченко

***

Найдеш у гаї тую калину,

То й пригорнись,

Бо я любила, моя дитино,

Її колись.