Сергій Козлов

"Їжачок у тумані"

Юрій Дмитрієв
ЯК РОЗМОВЛЯЮТЬ ТВАРИНИ

Учені вважають, що люди на землі розмовляють більш ніж двома тисячами мов. У тварин мов набагато більше. Мов у тварин стільки ж, скільки видів тварин на землі - майже в кожного виду своя азбука, свій спосіб спілкування.

Ось, наприклад, ти знаєш, що в кожного птаха своя пісня (навіть коли вона запозичена в іншого птаха). Але ж є птахи, які не вміють співати. Мало того, вони взагалі не мають голосу. І все-таки вони розмовляють. Вони знаходять перші-ліпші засоби, щоб поговорити.

Згадаймо лелеку. Усе гарне - й оперення, і зріст. А от голосу майже немає. Що ж робити? Треба ж вітати подругу як слід, коли вона прилітає на гніздо, або пристрахати нахабу, який підійде надто близько до гнізда. І ось лелека ляскає дзьобом: іноді голосно, іноді тихіше, іноді часто, іноді рідко.

Деякі птахи, завдяки спеціальним вирізам на крилах, під час польоту видають особливий свист. Це розпізнавальний знак: "Ми летимо!" І родичі його розуміють.

Бекас заявляє про себе за допомогою оперення. Коли бекас з висоти раптом різко кидається вниз із швидкістю 9-10 метрів на секунду, особливі пера його хвоста починають дрижати й видавати досить голосний "мекаючий" звук.

Деякі птахи, хоч і мають голос, іноді теж розмовляють за допомогою різних пристосувань, інструментів. Наприклад, дятли. Вони нерідко, вибравши сухий сук, починають часто і сильно бити по ньому дзьобом. Але не для того, щоб видобувати комах, а для того, щоб повідомити родичів про себе. А щоб не "підслухували" ті, кому не треба, кожен вид барабанить по-своєму.

До речі, барабанний дріб-досить поширений звуковий сигнал у багатьох тварин.

Деякі жучки, що живуть у деревині, подають про себе звістку, часто вдаряючись головою об стінку свого ходу. Дуже вже хочеться сказати про себе!

Довгий час для людей лишалося загадкою, як терміти подають сигнал небезпеки один одному на досить великі відстані. І ось недавно ця загадка була розгадана. Виявляється, терміти-сторожі, помітивши небезпеку, починають барабанити головою об стінки ходів гнізда. Стук цей чують усі інші й готуються до бою. Щоб перевірити здогад, учені виклали стінки ходів звуковбирним матеріалом. І коли терміти-сторожі почали бити на сполох, сигнал не був почутий тими, що були в гнізді. Вороги проникли в гніздо й застали термітів зненацька.

Барабанним дробом - ударами ніг та хвоста по землі - розмовляють зовсім німі тварини - кенгуру.

Мова барабанів не така й погана, якщо нею користуються і зайці, і кролики, що володіють і іншими мовами.

Дуже цікавий спосіб розмови в самця павука з самкою. Тиха павучиха, до того ж ще й підсліпувата, може накинутись на будь-який рухомий предмет підхожих розмірів, і навіть якщо потім виявить, що напала на свого родича, та ще й того, що ніс їй подарунок, це її не зупинить, вона закінчить розпочате діло - зжере павука. Тому павук ще здалеку подає сигнали: це я, твій жених.

Павукам, які плетуть павутину, трохи легше. Самець протягає свою павутинку до павутини самки й легенько смикає її. Це певні сигнали. Спочатку він повідомляє: це я. Потім сигнал означає: "Чи можна до вас у гості?"

ЛИСИЦЯ ТА ВОВК

(російська народна казка)

    Були собі дід та баба. От якось узимку поїхав дід до річки, до ополонки — рибу ловити. Наловив повен віз та й їде додому.
Коли це бачить: лисичка згорнулася калачиком і лежить на дорозі. Дід зліз із воза, підійшов, а лисичка не ворухнеться, лежить, наче мертва.
— От добра знахідка! Буде моїй старій комір на шубу. Узяв дід лисицю, поклав на воза, а сам пішов попереду.
А лисичка почекала трохи та й почала викидати з воза рибку за рибкою. Всю рибу повикидала, а тоді й сама нишком зіскочила з воза і втекла.
Приїхав дід додому, кличе бабу:
— Диви, стара, який знаменитий комір привіз тобі на шубу! Підійшла баба до воза, глянула: нема на возі ні коміра, ані риби!.. 

А лисиця тим часом зібрала на дорозі всю рибу до своєї нірки,
сидить та смакує. Підходить до неї вовк.
— Добридень, кумонько, хліб та сіль!
— Я їм свій, а ти подалі стій.
— Дай мені рибки.
— Налови сам та й їж.
— Та я не вмію.
— Ото! Я ж наловила! Ти, кумцю, піди на річку, опусти хвіст в ополонку, сиди та приказуй: «Ловися, рибко, і велика, й мала, ловися, рибко, й велика, й мала!» От риба сама на хвіст і поначіпляється. Як довше посидиш, так більше й наловиш.

Пішов вовк до річки, опустив хвіст в ополонку, сидить і приказує:
— Ловися, рибко, все велика та велика! Ловися, рибко, все велика та велика!
А лисиця ходить навколо вовка і приказує:
— Сяйте, сяйте, зорі, в небі! Мерзни, мерзни, вовчий хвіст!
Вовк питає лисицю:
— Що це ти, кумонько, кажеш?
— Та тобі ж допомагаю, рибку на хвіст наганяю. А сама знову:
— Сяйте, сяйте, зорі, в небі! Мерзни, мерзни, вовчий хвіст!
Сидів вовк довго біля ополонки. От хвіст і примерз до льоду. Схотів вовк підвестися — не може.
«Ого, скільки риби наловилося,— думає вовк,— аж витягти важко!»
Тим часом почали зорі згасати, стало розвиднятися. Іде баба з відрами по воду. Побачила вовка та як закричить:
— Вовк, вовк! Люди добрі, бийте його!
Вовк туди-сюди — не може хвоста витягти! Збіглися люди, баби з відрами, почали вовка коромислами лупцювати. Вовк рвався, рвався, півхвоста відірвав і кинувся навтіки.

А лисичка тим часом, поки всі люди до річки побігли, забралася в порожню хату, наїлася тіста з макітри, голову тістом вимазала, вибігла на дорогу, впала й лежить, стогне.
Назустріч їй вовк — Отак ти мене навчила рибу ловити? Через тебе мені всі боки обламали, хвоста обірвали...
А лисиця йому каже:
— Ой, кумцю! В тебе хвоста обірвали, зате голова ціла. А мені голову розбили, бачиш — мозок тече, насилу плентаюсь.
— Ай справді,— каже вовк.— Бідна ти, кумонько, нещасна, сідай на мене, я тебе підвезу!
Сіла лисиця вовкові на спину. Він і повіз її. Іде лисиця на вовкові й співає потихесеньку:
— Битий небитого везе! Битий небитого везе!
— Що це ти, кумонько, співаєш? — питає вовк.
— А я, кумцю, співаю: «Битий битого везе!» А сама знову нишком заводить:
— Битий небитого везе! Битий небитого везе!
Так і доїхала лисиця до лісу. Там вона зіскочила з вовка та й до своєї нірки — рибу їсти. А вовк пішов собі по лісі — битий та голодний!

Неслухняний м'ячик

 

      Усякі бувають м'ячики: і хороші, і погані. Тільки великим дітям чомусь попадаються завжди хороші, а малим неодмінно погані, пустотливі. Важко з таким пустотливим м'ячиком гратися: завжди він намагається кудись закотитися чи зробити яку шкоду.

       Був такий неслухняний м'ячик і в Людочки. М'ячик — як усі м'ячики, нічого особливого: один бік синій, другий червоний. Коли мама купувала його в магазині, продавець сказав, що ліпшого м'ячика в усьому світі не знайти. А виявився він таким неслухняним, що з ним просто не можна було гратися. Тільки підкинеш — а він тікати. Біжить за ним Людочка, біжить за ним тато і ледве-ледве спіймають його десь у канавці.
       І не тільки в саду він такий — вдома теж любить попустувати. То стрибне на буфет, то на стіл.
      А недавно таке було. Взяла Людочка м'ячик і почала з ним гратися в кімнаті. Спершу він добре стрибав, невисоко. А потім розпустувався і почав стрибати то на ліжко, то на комод, то на стіл. І раптом як скочить на підвіконня, а чашка з молоком — дзень! — і розбилась.
      Людочка швиденько схопила ганчірку й заходилась витирати, та не встигла — до кімнати увійшла мама.
— Це що таке? Чому молоко на підлозі і чашка розбита? — спитала вона.
— Це не я, мамочко, це м'ячик розбив,— відповіла Людочка.
— Де ж він?
— Він тебе злякався і втік під ліжко.
— Який він неслухняний у тебе. Ну я ж йому!..
— Мамусю, не треба його ставити в куток. Він ненавмисне. Мама заглянула під ліжко, дістала м'ячик і, не довго думаючи, покотила його в куток.
— А ти,— сказала вона дочці,— дивись не підходь до нього. Як жаліла Людочка бідного м'ячика! Він лежав у кутку сам і, напевне, гірко-гірко плакав. Людочка все поглядала на нього, і так їй хотілося взяти його в руки, пожаліти, але мама нікуди не виходила з кімнати.
Раз у раз Людочка підходила до мами і запитувала:
— Вже можна?
— Ні,— сердито відповідала мама. Потім Людочка не витримала і сказала:
— Мамусю, це ми разом розбили чашку...
— Так чому ж ти одразу не сказала мені про це?
Людочка, опустивши додолу очі, потупцялася на місці:
— Я думала, що йому все одно...
Мама з докором похитала головою:
— Не можна свою провину звалювати на іншого. Треба завжди говорити правду. Ну, а за те, що ти сказала правду, на цей раз прощаю.
Ох і весело ж підстрибнув м'ячик! Потім ударився об підлогу і знову підскочив. І скільки він не стрибав, крім Людоччиних рук, він нікуди більше не потрапляв.
                                                                                  Олег Буцень

У місті Новоград-Волинському, на нашій українській землі, народилася хороша-прехороша дівчинка. Батьки назвали її Лари­сою. Дівчинка росла. У 9 років вона написала свій перший вірш. Ларисине прізвище Косач. Та щоб усі знали, що дівчинка родом з України, Лесина мама — відома українська письменниця Олена Пчілка — порадила підписувати вірш ім’ям Леся Українка.

Леся була зачарована українською природою, вона любила ліс, річку, поле, птахів, все живе, що було навколо неї, любила слухати розповіді старих людей про русалок. Дівчинка запам’ятала ці опо­відання, а коли виросла, написала чудову казку «Лісова пісня». Розповідається в цій казці про лісову красуню Мавку та її друзів. Мавка живе в лісі, в дуплі старого дерева. Ліс для неї — рідний дім. Вона любить все в ньому: дерева, квіти, траву, пташок, тварин і казкових істот. А вони в свою чергу охороняють Мавку.

У батьків Лесі було шестеро дітей: два хлопчики та чотири дівчинки. Леся була другою дитиною в сім’ї і старшою серед дівчаток. А ще батьки Лесі виховували дівчинку-сирітку, до якої ставилися з теплотою і ніжністю.

Дуже часто Леся та її брати й сестри були гостями своїх сусі­дів — простих селян, охоче грали в українські народні ігри.

— Усі діти в родині Косачів змалку привчалися до праці. Кож­на дитина мала свій маленький город, квітничок. А що потрібно, щоб овочі та квіти добре росли?

— А ще Леся зі своїми братами та сестрами посадила садочок: яблуньки, груші, вишеньки. Мабуть, згадкою про той садочок і став вірш «Вишеньки».

Вишеньки

 

Поблискують черешеньки

В листі зелененькім,

Черешеньки ваблять очі

Діточкам маленьким.

Дівчаточко й хлоп’яточко

Під деревцем скачуть,

Простягають рученята

Та мало не плачуть:

Раді б вишню з’їсти,

Та високо лізти,

Ой раді б зірвати,

Та годі дістати!

«Ой вишеньки-черешеньки,

Червонії, спілі,

Чого ж бо ви так високо

Виросли на гіллі!»

«Ой того ми так високо

Виросли на гіллі, –

Якби зросли низесенько,

Чи то ж би доспіли?» 

— Доля розпорядилася так, що наділила Лесю дивовижними здібностями і в той же час примусила виборювати життя в щоден­них муках і стражданнях. Під час святкування Водохреща в Луць­ку дівчинка так захопилася, що не відчула, як промочила ноги в крижаній воді. Спочатку боліла нога, потім рука. Діагноз — ту­беркульоз кісток, а потім і легень, нирок. Та ще в дитинстві поетеса засвоїла правило: щоб не плакати, треба сміятися.

Біда навчить

Леся Українка

Був собі горобець. І був би він нічого собі горобчик, та тільки біда, що дурненький він був. Як вилупився з яйця, так з того часу нітрошки не порозумнів. Нічого він не тямив: ані гніздечка звити, ані зерна доброго знайти, – де сяде, там і засне; що на очі навернеться, те і з’їсть. Тільки й того, що завзятий був дуже, – є чого, нема чого, а він вже до бійки береться. Одного разу літав він з своїм товаришем, теж молодим горобчиком, по дворі в одного господаря. Літали вони, гралися, по смітничку громадили та й знайшли три конопляні зернятка. От наш горобчик і каже:

– Мої зернятка! Я знайшов!

А чужий і собі:

– Мої! коли мої! коли мої!

І почали битися. Та так б’ються, та так скубуться, аж догори скачуть, аж пір’я з них летить. Бились, бились, поки потомились; сіли один проти одного, надулись і сидять; та вже й забулись, за що була бійка. Коли згадали: а де ж наші зернята? Зирк, аж зернят вже й нема! По дворі ходить курка за курчатами, квокче та промовляє:

– Дурні бились, а розумні поживились, дурні бились, а розумні поживились!

– Що ти кажеш? – питають горобці.

– Та то я дякую вам, що ви такі дурні. От поки ви здуру бились, то я з моїми курчатками поснідала вашими зернятками! Що-то, сказано, як хто дурний!.. Нікому було вас бити та вчити! Якби вас хто взяв у добру науку, то, може б, з вас і птахи були!..

Чужий горобчик розсердився за таку мову.

– Вчи своїх дурних курчат розуму, а з мене й мого розуму досить! – підскочив, тріпнув крильцем, цвірінькнув та й геть полетів. А наш горобчик зостався і замислився.

«А правда, – думав він, – краще бути розумним. От курка розумна, собі наїлася, а я мушу голодний сидіти».

Подумав, подумав та й почав просити курку:

– Навчіть мене розуму, пані матусю! Ви ж такі розумні!

– Е, ні! – каже курка. – Вибачай, серденько! Маю я й без тебе клопоту доволі, – он своїх діточок чималенько, поки то всіх до ума довести! Шукай собі інших учителів! – та й пішла собі в курник.

Зостався горобчик сам.

«Ну, що робить? Треба кого іншого питати, бо вже я таки не хочу без розуму жити!» – і полетів у гай.

Прилетів у гай, коли бачить, сидить зозуля на калині та все: «Куку! куку!» От він до неї:

– Тіточко, що я вас проситиму! Навчіть мене розуму! У вас же нема своїх дітей; а то курки просив, то вона каже, що в неї й так багато клопоту.

– А я тобі от що скажу, – відповіла зозуля, – як у мене свого клопоту нема, то чужого я й сама не хочу! От не мала б роботи – чужих дітей розуму вчити! Се не моє діло! А от коли хочеш знати, скільки тобі літ жити, то се я можу тобі сказати.

– Аби ти була жива, а за мене не турбуйся! – відрізав горобець і полетів геть.

Полетів він геть аж на болото, а там ходив бузько і жаб ловив. От підлетів горобчик до нього та й каже несміло:

– Пане, навчіть мене розуму. Ви ж такі розумні…

– Що, що, що? – заклекотів бузько. – Тікай-но ти, поки живий! Я вашого брата!..

Горобчик мерщій від нього, ледве живий від страху. Бачить він, сидить на ріллі гава і сумує. От він до неї:

– Дядино, чого ви так зажурились?

– Сама не знаю, синочку, сама не знаю!

– Чи не можете, дядиночко, мене розуму навчити?

– Та ні, синочку, я й сама його не маю. А от коли ти вже так хочеш, то полети до сови: вона, кажуть, вельми розумна-розумна, то, може, вона тобі що порадить. А я до того розуму не дуже, бог з ним!..

– Прощавайте, дядино! – сказав горобчик.

– Щасливо!

Полетів горобчик питати, де сова сидить; сказали йому, що вона в сухому дубі в дуплі мешкає. От він туди, – бачить, справді сидить сова в дуплі, тільки спить. Горобчик до неї:

– Пані! чи ви спите? пані! пані!

Сова як кинеться, як затріпоче крилами.

– Га? що? хто? – кричить, витріщаючи очі.

Горобчик і собі трошки злякався, а все-таки хоче свого дійти.

– Та се я, горобець…

– Горобець? Який горобець? Не бачу! Чого притирився? І яка вас лиха година по дневі носить? Осе напасть! і вдень не дадуть заснути!..

І сова знов заснула.

Горобчик не посмів її вдруге будити, сів собі на дубі та й почав ждати ночі. Ждав, ждав, аж йому обридло. Коли се, як стало вже добре темніти, прокинулась сова та як заведе: «Гу-у-у!.. Гу-гу-гу-у-у!..» Горобчик аж отерп зо страху; хотів уже втікати, та якось утримався. Вилізла сова з дупла, глянула на горобчика, а очі в неї світять! Страх, та й годі!..

– Ти тут чого? – спитала.

– Та я, вибачайте, моя пані, ще зранку тут сиджу…

– І чого?

– Та чекаю, поки ви встанете…

– Таж я встала! ну, чого тобі треба? чого стримиш?

– Я хотів би вас просити, – вибачайте ласкаво, – чи не могли б ви мене розуму навчити? Адже ви такі мудрі…

– Не на те я мудра, щоб дурнів розуму навчати! Хто дурнем вродився, той дурнем і згине. Тікай-но ти, а то я голо-о-дна! – гукнула сова та як засвітить очима…

Горобчик миттю як схопиться, полетів світ за очі, десь у гущавину заховавсь та там і проспав аж до самого ранку. Спить горобчик, та так міцно, коли се у нього над головою щось як заскрегоче: «Че-че-че!» Горобчик прокинувся, аж дивиться, сидить на сучку сорока-білобока та так скрегоче, аж очі заплющила.

– З ким ви, панянко, так розмовляєте? – спитав її горобець.

– А тобі що до того? Чи ба, який цікавий! А хоч би й з тобою!

– Та я дуже радий, як зо мною. Я б вас просив, моя панно, щоб ви мене розуму навчили.

– А нащо тобі, мій молодчику, розум? Без розуму легше в світі жити, та таки й веселіше! А ти, голубчику, ліпше красти вчися, от як я, то тоді й розуму не треба. З великого розуму не тяжко й з глузду зсунутись; ти ось поговори зо мною, то я тебе навчу, як і без розуму прожити… – і заскреготала сорока, та що далі, то все хутчіш та все дрібніш…

– А бодай тобі заціпило, скреготухо! – крикнув горобчик. – Ото глушить! цур тобі! – та скоріш від неї геть.

Сів собі горобчик на полі та й думає: «Де я того розуму навчуся? Скільки світу злітав, а щось небагато навчився, хіба вже воно так і зостанеться…» Зажурився він, поглядає сумно по полю, а по полю чорний крук ходить, та так поважно.

«Ну, ще в сього поспитаю; се вже останнє», – подумав горобчик.

– Навчіть мене розуму! – звернувся він просто до крука. – Я вже давно його шукаю, та ніяк не знайду.

– Розум, молодче, по дорозі не валяється, – мовив поважно крук, – не так-то його легко знайти! А я тобі от що скажу: поки біди не знатимеш, то й розуму не матимеш. От тобі моя наука. А тепер іди, мені ніколи.

Полетів горобчик, засмутився. «Що то мені така наука?» – гадає собі; однак більше ні в кого розуму не питав, – обридло вже. Посумував трохи, що мусить без розуму жить, а потім і забув. Почав знов гуляти веселенько. Ні гадки йому.

І не зоглядівся горобчик, як і літечко минуло. Настала осінь з вітрами холодними, з дощами дрібними, а дедалі й сніжок став перепадати. Біда горобчикові, – холод, голод! Вночі, де не сяде, спати не може, так холодний вітер і пронизує; вдень їсти нічого, бо все зібрано в клуні, а якщо й знайде, то за сваркою втеряє. От і почав наш горобчик до розуму приходити, – годі сваритися! Куди горобці летять, і він за ними; що вони знайдуть, то і він поживиться, та все без сварки, без бійки, то горобці його й не женуть від себе, – а перше то й близько не підпускали. Побачив горобчик, як інші пташки в теплих гніздечках сидять, почав він і собі придивлятись, як то гнізда будуються. Почав він пір’ячко до пір’ячка збирати, соломку до соломки складати та гніздечко звивати. Так статкує наш горобчик, так дбає! Дедалі всі горобці почали його поважати; куди зберуться на раду, то й його кличуть, так він вславився між ними своїм розумом. Перезимував він зиму щасливо, а на весну вже став великим та мудрим горобцем; сидів він у гніздечку не сам, а з горобличкою, і четверо яєчок в гніздечку лежало. Як виклюнулись гороб’ята, то горобцеві новий клопіт – годувати діточок, та вкривати, та глядіти, та од хижого птаства боронити, – не до гуляння було! А вже що господарний був горобець, то, було, аж сусіди-горобці дивуються: «Які ви, пане сусідоньку, мудрі! і де ви того розуму навчились?» – питають, було, його. А він, було, тільки голівкою кивне: «Біда навчила!» – каже.

                                                                                                                                                                                                    Волинь, 1890 р.

Вже сонечко в море сіда;

У тихому морі темніє;

Прозора, глибока вода,

Немов оксамит, зеленіє.

На хвилях зелених тремтять

Червонії іскри блискучі

І ясним огнем миготять,

Мов блискавка з темної тучі.

А де корабель ваш пробіг,

Дорога там довга й широка

Біліє, як мармур, як сніг,

І ледве примітно для ока

Рожевіє пінистий край;

То іскра заблисне, то згасне…

Ось промінь остатній! Прощай,

Веселеє сонечко ясне! 

                                                                     Леся Українка

Казка Івана Франка

"Фарбований лис"

 
Жив собі в однім лісі Лис Микита, хитрий-прехитрий. Скільки разів гонили його стрільці, цькували його хортами, ставили на нього капкани або підкидали йому отруєного м'яса, нічим не могли його доконати. Лис Микита сміявся собі з них, обминав усякі небезпеки, ще й інших своїх товаришів остерігав. А вже як вибереться на лови — чи то до курника, чи до комори, то не було сміливішого, вигадливішого чи спритнішого злодія. Дійшло до того, що він у білий день вибирався на полювання й ніколи не вертавсь з порожніми руками. Незвичайне щастя і його хитрість зробили його страшенно гордим. Йому здавалося, що нема нічого неможливого для нього.
— Що ви собі думаєте! — похвалявся він перед своїми товаришами.— Досі я ходив по селах, а завтра в білий день піду до міста і просто з базару курку вкраду.
— Ет, не говори дурниць,— умовляли його товариші.
— Що дурниць! Ану, побачите! — гарячкував Лис.
— Побачимо або й не побачимо. Там собаки зграями по вулицях бігають. То вже хіба ти обернешся в блоху, щоб тебе не побачили й не роздерли.
— От побачите, і в блоху не перевернуся, і не розірвуть мене,— вів своє Лис і задумав завтра побігти до міста і з базару вхопити курку.
Але цим разом бідний Микита таки помилився.
Поміж коноплями та кукурудзою він безпечно заліз аж до передмістя; ^городами, перескакуючи плоти та ховаючися між яриною, дійшов аж на середину міста. Але тут біда. Треба було хоч на мить вискочити на вулицю, збігати на базар і вернутись назад. А на вулиці й на базарі крик, шум, гамір, вози скриплять, колеса гуркотять, коні гримлять копитами, свині кувічуть — одним словом, клекіт такий, якого наш Микита і в сні не бачив, і в гарячці не чув.
Але що робити? Наважився, то треба кінчити, що почав. Посидівши годин зо дві в бур'яні під плотом, він звик трохи до того гамору. Позбувшися першого страху та роздивившись потроху, куди й як найкраще бігти, Лис Микита набрався відваги, розбігся й одним духом скочив через пліт на вулицю. Вулицею йшло та їхало людей багато. Стояла курява. Лиса мало хто й запримітив, і нікому до нього не було діла. А Микита тому й рад. Знітився, скулився та ровом як чкурне просто на базар, де довгим рядом сиділи жінки, держачи в решетах та в кошиках на продаж яйця, масло, свіжі гриби, полотно, курей, качок і інші такі гарні речі.
Але не встиг він добігти до базару, коли йому назустріч біжить Пес, з іншого боку надбігає другий, а там бачить третього. Псів уже наш Микита не одурить. Зараз пронюхали, хто він, загарчали та як кинуться до нього. Наш Микита закрутився, мов муха в окропі: що тут робити? Куди дітися? Не довго думаючи, він шмигнув у найближчі одчинені ворота, а з воріт на подвір'я. Зіщулився тут і роздивляється, куди б його сховатися. А сам наслухає, чи не біжать Пси. Ого! Чути їх! Уже близько! Бачить Лис, що на подвір'ї в кутку стоїть якась діжа. От він, не довго думаючи, скік у діжку та й сховався. Щастя мав, бо ледве він щез у діжі, коли прибігли цілою купою Пси, гавкаючи, гарчачи, нюхаючи.
— Тут він був! Тут він був! Шукайте його! — кричали передні.
Ціла юрба кинулася по невеликому подвір'ю, по всіх закутках гребуть, нюхають, дряпають — Лиса й сліду нема. Кілька разів підходили й до діжі. Але негарний запах, який ішов від неї, відганяв їх. Врешті, не знайшовши нічого, вони побігли геть. Лис Микита був урятований.
Урятований, але як!
У діжі, що так несподівано стала йому в пригоді, було більше як до половини синьої, густої, на олії розведеної фарби. Бачите, в тім домі жив маляр, що фарбував будинки, паркани та садові лави.
Завтра він мав фарбувати якийсь великий паркан і відразу розвів собі цілу діжу фарби та й поставив її в кутку на подвір'ї, щоб мати на завтра готову. Вскочивши в цей розчин, Лис Микита в першу хвилину пірнув у нього з головою і мало не задушився, але потім, діставши задніми ногами дна бочки, став собі так, що все його тіло було затоплено в фарбі, а тільки морда, така синя, трошечки стирчала з неї. Отак він виждав, поки минула страшна небезпека. Серце в бідолахи билося сильно, голод крутив кишки, запах олії душив його, але що було робити! Добре, що живий. Та й то ще хто знає, що буде? Що, як надійде господар бочки і застане його тут?
Майже вмираючи зі страху, бідний Лис Микита мусив сидіти в фарбі тихо аж до вечора, добре знаючи, що коли тепер, у такім вигляді, з'явитися на вулиці, то вже не тільки Пси, а й люди кинуться за ним і не пустять його живого. Аж коли смеркло, Лис Микита прожогом вискочив із свого незвичайного купелю, перебіг вулицю і, не помічений ніким, ускочив до садка. А звідси бур'янами, через перелази, через капусти та кукурудзи чкурнув до лісу. Довго ще тяглися за ним сині сліди, поки фарба не стекла трохи та не висохла. Вже добре стемніло, коли Микита добіг до лісу, і то не з того боку, де була його хата, а з протилежного. Був голодний, змучений, ледве живий. Додому ще треба було бігти зо дві милі, але на це в нього не стало вже сили. Тому, підкріпившися трохи кількома яйцями, які знайшов у гнізді Перепелиці, він ускочив у першу-ліпшу порожню нору, розгорнув листя, зарився в ньому з головою і заснув, справді як після купання.
Чи пізно, чи рано прокинувся він на другий день, цього вже в книгах не записано. Вставши од сну, позіхнувши смачно і сплюнувши тричі в той бік, де вчора була йому немила пригода, він обережненько, лисячим звичаєм, виліз із нори. Глип-глип! Нюх-нюх! Усюди тихо, спокійно, чисто. Заграло серце в Лисячих грудях.
«Саме добра пора на полювання»,— подумав.
Але в ту хвилину зиркнув на себе — лишенько! Аж скрикнув бідолаха. А це що таке? З переляку він кинувся тікати, але сам від себе не втечеш. Зупинився і знову придивляється: та невже це я? Невже це моя шерсть, мій хвіст, мої ноги? Ні, не впізнає, не впізнає та й годі. Якийсь дивний і страшний звір, синій-синій, з препоганим запахом, покритий не то лускою, не то їжаковими колючками, а хвіст у нього — не хвіст, а щось таке величезне, а важке, мов довбня, і також колюче. Став мій Лис, оглядає те чудовище, що зробилося з нього, обнюхується, пробує обтріпатися — не може. Пробує обкачатися в траві — не може. Пробує дряпати з себе ту луску кігтями — болить, але не пускає. Пробує лизати — не йде. Побіг до калюжі, скочив у воду, щоб обмити фарбу,— де тобі! Фарба олійна, вночі у теплі засохла добре, не пускає. Роби, що хочеш, брате Микито!
Де не взявся Вовчик-братик. Ще вчора він був добрим знайомим нашого Микити, але тепер, побачивши нечуваного синього звіра, всього в колючках та з таким здоровенним, мов із міді вилитим, хвостом, він аж завив з переляку, а отямившися, почав утікати,— ледве хлипає. Натрапив у лісі Вовчицю, далі Ведмедя, Кабана, Оленя — всі його питають, що з ним, чого він так утікає, а він тільки хлипає, баньки витріщив та знай тільки лепече:
— Он там... Он там... Он там... Ой, та й страшне ж! Ой, та й люте ж!
— Та що, що таке? — допитують його знайомі.
— Не знаю... не знаю... Ой, та й страшшне ж! Що за диво! Зібралося навколо чимало звіра, заспокоюють його, дали води напитися. Мавпа Фрузя вистригла йому три жменьки волосся між очей і пустила на вітер, щоб так і його переполох розвіявся. Але де тобі, все дарма! Бачачи, що з Вовком біда, звірі вирішили йти усі разом у той бік, де показував Вовк, і подивитися, що там таке страшне. Підійшли до того місця, де все ще крутився Лис Микита, зиркнули собі та й кинулися врозтіч. Де ж пак! Такого звіра ні видано, ні чувано, відколи світ світом і ліс лісом. А хто там знає, яка в нього сила, які в нього зуби, які кігті і яка його воля?
Хоч і як тяжко турбувався Лис Микита своїм новим виглядом, а все-таки він добре бачив, яке враження зробив його вигляд на Вовка та інших звірів.
«Гей,— подумав собі хитрий Лис.— Та це не погано, що вони мене так бояться. На цьому можна добре виграти. Стійте лишень, я вам покажу себе».
І, піднявши вгору хвіст, гордо надувшись, він пішов у глиб лісу, де знав, що є місце, де сходяться всі лісові звірі. Тим часом поголоска про нового й страшного звіра розійшлася геть по всьому лісі. Всі звірі, що жили в тім лісі, хотіли хоч здалека подивитися на нового гостя, але ніхто не смів підступити ближче. А Лис Микита мов і не бачить цього, йде собі поважно, мов у глибокій задумі, а прийшовши на середину звіриного майдану, сів на тім пеньку, де звичайно любив сидіти Ведмідь. Сів і жде. Не минуло й півгодини, як навколо майдану насходилося звірів і птахів видимо-невидимо. Всім цікаво знати, що воно за проява, і всі бояться її, ніхто не сміє приступити. Стоять здалека, тремтять і тільки чекають хвилини, щоб дати драпака. Тоді Лис перший заговорив до них ласкаво:
— Любі мої, не бійтеся мене. Приступіть ближче, я хочу вам щось дуже важливе сказати.
Але звірі не підходили, і тільки Ведмідь, ледве-ледве переводячи дух, запитав:
— А ти ж хто такий?
— Підступіть ближче, я вам усе розповім,— лагідно й солодко говорив Лис. Звірі трохи наблизилися до нього, але зовсім близько — не наважилися.
— Слухайте, любі мої,— говорив Лис Микита,— і радійте! Сьогодні рано святий Миколай виліпив мене з небесної глини, придивіться, яка вона блакитна. І, ожививши мене своїм духом, мовив: «Звіре Гостромисле! В звірячім царстві запанував нелад, несправедливий суд і неспокій. Ніхто там не певний за своє життя і своє добро. Йди на землю і будь царем звірів, заводь лад, суди по правді і не допускай нікому кривдити моїх звірів».
Почувши це, звірі аж у долоні сплеснули.
— Ой Господи! Так це ти маєш бути нашим царем?
— Так, дітоньки,— поважно мовив Лис Микита.
Нечувана радість запанувала в звіринім царстві. Зараз кинулися робити порядки. Орли та Яструби наловили Курей, Вовки та Ведмеді нарізали Овець, Телят і нанесли цілу купу перед нового царя. Він узяв часточку собі, а решту по справедливості розділив між усіма голодними. Знов радість запанувала, почулися подяки. От цар! От добрий! От премудрий! Та за таким царем ми проживемо віки вічні, мов у Бога за дверима!
Пішли дні за днями. Лис Микита був добрим царем, справедливим і м'якосердим, тим більше, що тепер не треба було самому ходити на лови, засідати, мордувати. Все готове, зарізане, навіть обскубане і обпатране приносили йому послужливі міністри. Та й справедливість його була така, як звичайно у звірів: хто був дужчий, той кращий, а хто слабший, то ніколи не вигравав справи.
Жили собі звірі під новим царем зовсім так, як і без нього: хто що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голодний. Кого вбили мисливці, той загибав, а хто втік, той радів, що живе. А проте всі були дуже раді, що мають такого мудрого, могутнього і ласкавого царя, а надто такого несхожого на всіх інших звірів.
І Лис Микита, зробившися царем, жив собі, не тужив. Тільки одного боявся, щоб фарба не злізла з його шерсті, щоби звірі не пізнали, хто він є справді. Для того він ніколи не виходив у дощ, не йшов у гущавину, не чухався і спав тільки на м'якій перині. І взагалі він пильнував, щоб нічим не показати перед своїми міністрами, що він є Лис, а не звір Гостромисл.
Так минув рік. Надходили роковини того дня, коли він став царювати. Звірі надумали врочисто святкувати той день і справити великий концерт. Зібрався хор з Лисів, Вовків, Ведмедів, написали чудову кантату ', і ввечері після великих процесій, обідів і промов на честь царя хор виступив і почав співати. Чудо! Ведмеді ревли басом, аж дуби тряслися. Вовки витягали соло 2, аж вуха в'янули. Але як молоді Лисички в народних вбраннях задзявкотіли тоненькими тенорами, то цар не міг втриматися. Його серце було переповнене, його обережність заснула, й він, піднявши морду, задзявкав і собі по-лисячому. Господи! Що сталося? Всі співаки відразу затихли. Всім міністрам і слугам царським відразу мов полуда з очей спала. Та це ж Лис! Простісінький фарбований Лис! Ще й паскудною олійною фарбою фарбований! Тьху! А ми собі думали, що він не знати хто такий! Ах ти, брехун! Ах ти, обманщик!
І, не згадуючи вже ні про його добродійства, ні про його хвалену мудрість, а люті за те, що так давали йому дурити себе, всі кинулися на нещасного Микиту і розірвали його на шматочки.